Розділи

    • 12 травня 2020

    Громадське здоров’я в світі та Україні.

    «Часом мені здається, що існує  мозковий центр на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як  зусиллями власних тут ідіотів.»      

             Ліна Костенко

             Перші спогади про основи громадського здоров’я можна зустріти в глибокій древності. Історія громадського здоров’я глибокими коренями переплітається з розвитком людства, та медицини. Перші ростки громадського здоров’я науково обґрунтовані можна знайти у вченнях Гіппократа та Авіценни.    Гіппократа сьогодні сприймають, як першого лікаря, який відкинув забобони про надприродне походження хвороб, пов’язуючи їх з дією зовнішніх чинників, дієти та шкідливих звичок. Він відокремив медицину в окрему науку від релігії. «До важливих положень вчення Гіппократа належать вимоги чистоти (для пацієнтів і лікарів), помірність в їжі і питві, можливість надати природі вести своє лікування, жити там де чисте повітря».

             З більше ніж 450 трактатів Ібн Сіни (Авіценна) 40 було присв’ячено медицині.  Найвідомішими роботами є «Книга зцілення», обширна філософська і наукова енциклопедія та «Канон лікарської науки», який був основним підручником для вивчення медицини у багатьох середньовічних університетах. Він був лікарем і візирем правителів середньоазіатських держав тих часів. Авіценна також використовував елементи санітарії і гієни в профілактиці і лікуванні хвороб.

             За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), здоров’я – це стан повного фізичного, психічного та соціального добробуту, а не лише відсутність хвороб чи недуг. Громадське здоров’я  ж включає в себе : захист здоров’я, профілактику захворювань і зміцнення (збереження) здоров’я. Простіше, громадське здоров’я – це запобігання захворюванням, травматизму, інвалідності та продовження тривалості життя, при умові ведення здорового способу життя в  здоровому середовищі й умовах життєдіяльності для теперішнього та майбутніх поколінь.

             Підтвердженням існування  основ громадського здоров’я  на українських землях є  інформація про  впровадження санітарної культури і гігієни серед населення Київської Русі. Однією із традицій українського народу із древня  дотримання чистоти у всьому:  – чисті оселі і території, чистота тіла та білизни і одягу,  помивка в лазнях, трепетне відношення до джерел водопостачання і вимоги до відхожих місць інше.

             На міжнародному рівні сьогодні прийнятий цілий ряд нормативних документів у сфері громадського здоров’я. Декларація ВООЗ з громадського здоров’я була прийнята на міжнародній конференції з первинної медико-санітарної допомоги 12 вересня 1987р. в Алма-Аті. Декларація вказувала на необхідність здійснення негайних заходів з боку всіх урядів, усіх працівників у сфері охорони здоров’я та всієї світової громадськості з метою охорони та зміцнення здоров’я всіх народів світу. У ній було наголошено, що досягнення здоров’я неможливе без первинної медико-санітарної допомоги, яка має бути доступна всім.

             На першій міжнародній конференції з питань зміцнення здоров’я, що відбулася в Оттаві 21 листопада 1986 р., було представлено Хартію зі зміцнення здоров’я до 2000 р. та після. Ця конференція стала насамперед відповіддю на дедалі більші сподівання на новий рух з громадського здоров’я у світі.

             В Хартії визнано, що формування здорового способу життя це ефективна система дій. Було визначено п’ять основних напрямків:

    1. сприяння запровадженню політики здоров’я;

    2. розвиток персональних навичок здорового способу життя;

    3. створення сприятливих природних і соціальних середовищ;

    4.  розвиток активності громад і організацій;

    5.  переорієнтація пріоритетів системи охорони здоров’я.

             На Всесвітній асамблеї охорони здоров’я 21 травня 2003 р. була прийнята та набула чинності 27 лютого 2005 р., конвенція ВООЗ боротьби проти тютюну у відповідь на глобалізацію тютюнової епідемії.

             Міжнародні медико-санітарні правила (ММСП) Діяльність у сфері громадського здоров’я у світі спирається на ряд загальноприйнятих документів. ММСП (ухвалені 2005 р.) – це угода між 196 країнами, зокрема всіма державами – членами ВООЗ, спрямована на спільну працю заради глобальної охорони здоров’я. Завдяки ММСП країни погодилися наростити потенціал для виявлення, оцінювання та повідомлення про події у сфері громадського здоров’я. ВООЗ координує виконання у ММСП та разом із партнерами допомагає країнам нарощувати потенціал.

             Резолюція Генеральної Асамблеї ООН (19–20 вересня 2011 р.) з профілактики та контролю за неінфекційними хворобами. Європейська політика в інтересах здоров’я та добробуту «Здоров’я-2020» це план дій з посилення потенціалу та послуг громадського здоров’я. На зустрічі були проголошені зобов’язання для протистояння світовій загрозі, спричиненій чотирма «глобально важливими» неінфекційними захворюваннями (серцево-судинними, раком, діабетом і хронічними респіраторними) та пов’язаними з ними факторами ризику: вживання тютюну, нездорове харчування, недостатня фізична активність і шкідливе вживання алкоголю.

              Політика «Здоров’я-2020» орієнтована на цінності та докази, наголошує на потребі залучення політиків, професіоналів і представників громадянського суспільства для зміцнення здоров’я і добробуту та зменшення нерівностей у сфері охорони здоров’я за участю всього суспільства та загальноурядового підходу.

             У вересні 2012 р. на Мальті відбулася 62 сесія Європейського регіонального бюро ВООЗ, де було прийнято Європейський план дій з посилення потенціалу та послуг громадського здоров’я та відповідна резолюція. Мета цього плану дій – забезпечити посилення послуг громадського здоров’я для вирішення сьогоденних і майбутніх завдань у сфері громадського здоров’я в європейському регіоні.

             Восьма глобальна конференція з питань зміцнення здоров’я проходила в Гельсінкі, Фінляндія, 10–14 червня 2013 р.. Зустріч спиралася на багату спадщину планів і дій затверджених на попередніх заходах. Цілі  Плану дій щодо профілактики та контролю за неінфекційними захворюваннями в Європейському регіоні ВООЗ на 2016–2025 рр. є продовженням та оновленням попереднього Плану.

    Україна, як член ООН, підписавши угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергетики взяла на себе зобов’язання розвивати співпрацю в галузі охорони здоров’я та приєдналася до реалізації Цілей сталого розвитку через розробку відповідних національних стратегічних завдань, в тому числі у сфері громадського здоров’я.

             У розвиток системи громадського здоров’я в Україні Кабінетом Міністрів розпорядженням № 1002-р від 30.11.2016р. схвалена Концепція розвитку системи громадського здоров’я в Україні.

             Міністерство охорони здоров’я України створило Центр громадського здоров’я – заклад охорони здоров’я, що відповідає за збереження та зміцнення здоров’я населення, соціально-гігієнічний моніторинг захворювань, епідеміологічний нагляд і біологічну безпеку, групову та популяційну профілактику захворюваності, боротьбу з епідеміями та стратегічне управління у сфері громадського здоров’я.

             Стоїть завдання розбудови системи громадського здоров’я в регіонах. Разом з тим в  силу суб’єктивних і об’єктивних причин цей процес тормозиться. Але про це необхідно говорити окремо.

             Аналізуючи та вивчаючи документи, щодо громадського здоров’я, багато науковців та фахівців сходяться на тому, що основні функції установ громадського здоров’я можна звести до 10 напрямків:

    1. Епіднагляд та оцінювання стану здоров’я і благополуччя населення. Інструменти та засоби, що використовуються для моніторингу стану здоров’я населення,  основні стандарти діяльності та приорітети. система звітності. Фінансування, трудові ресурси,  надання послуг споживачам.

    2. Моніторинг та реагування на небезпеки для здоров’я і під час надзвичайних ситуацій у сфері охорони здоров’я.  Системи і процедури для забезпечення готовності та реагування на надзвичайні події у сфері громадського здоров’я. Також ця функція стосується реалізації ММСП.

    3. Захист здоров’я, у тому числі забезпечення безпеки навколишнього середовища, праці, харчових продуктів тощо. Ця функція охоплює питання оцінювання ризиків, їхнього управління та комунікації, що необхідно для гарантування безпеки довкілля, праці та безпечності харчових продуктів.  

    4. Зміцнення здоров’я, вплив на соціальні детермінанти та скорочення нерівності за показниками здоров’я. Розглядають чотири основні чинники ризику неінфекційних захворювань (тютюн, алкоголь, харчування та фізична активність).

    5. Профілактика хвороб, раннє їх виявлення. Ця функція фокусується на послугах охорони здоров’я переважно в рамках системи охорони здоров’я. До неї належать профілактика захворювань, їх раннє виявлення та надання допомоги пацієнтам щодо управління хворобами та збереження максимальної якості життя.

    6. Забезпечення стратегічного управління в інтересах здоров’я та добробуту. Процес стратегічного планування, за участі усіх зацікавлених сторін.

    7. Забезпечення сфери громадського здоров’я кваліфікованими кадрами в достатній кількості.

    8. Забезпечення функціонування та доцільність існування організаційних структур і фінансування та стимулювання у системі громадського здоров’я, які повинні забезпечувати виконання оперативних функцій

    9. Інформаційно-роз’яснювальна діяльність (адвокація), комунікація та соціальна мобілізація в інтересах здоров’я. Спрямована на поліпшення рівня санітарної грамотності. Комунікація для підвищення здатності отримувати, розуміти та використовувати інформацію, захисту політики охорони здоров’я та підвищення рівня добробуту, якості життя та здоров’я громадян.

    10. Сприяння розвитку досліджень у сфері охорони здоров’я для наукового обґрунтування відповідної політики і практики.

             Основною аргументацією на користь реформування профілактичної медицини в Україні спрямоване на переорієнтацію від санітарного нагляду і боротьби з інфекціями до здійснення профілактичних заходів більше просвітницького спрямування - пропаганда здорового способу життя. В умовах децентралізації залучення до цієї діяльності об’єднаних територіальних громад, передача фінансування на місцевий рівень і нарешті покладення значної частини профілактичних заходів (просвітницька робота, реєстрація і розслідування випадків інфекційних захворювань, в тому числі обстеження вогнищ захворювань, встановлення контактних, ведення відповідної документації та інше) на первинну ланку охорони здоров’я.

             Разом з тим, всім тим фахівцям, які закінчували медичні інститути в Україні, хто не один десяток років працює в охороні здоров’я, зокрема в профілактичній в медицині, після ознайомлення з основними напрямками реформ в профілактичній медицині зрозуміло, що змін практично не відбувається.

             Якщо порівняти Санітарне законодавство «ліквідованої санепідслужби» то зрозуміло, що завдання, функції, які ставляться сьогодні практично не змінились: - що раніше не було: - законодавства стосовно профілактичної медицини; -  епіднагляду, оцінки стану здоров’я; - моніторингу факторів, які впливають на здоров’я людини; - просвітницької роботи; - залучення до профілактичних заходів органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та громадськості; - підготовка кадрів; - наукових досліджень та стратегії?          

               Все це було, але дійсно потребувало вдосконалення, внесення змін до напрямків діяльності, підвищення відповідальності.

               Сьогодні популярні звинувачення, що  фахівці  бувших СЕС пропонують повернутись до санепідслужби у такому вигляді, якому це було раніше. Але це неправда.

               Просто прикро за тих фахівців, які це говорять, особливо тих, що працювали в системі санепіднагляду. Ви прочитайте лише преамбулу до Концепції розвитку системи громадського здоров’я в Україні. Зразу приходить на думку, пам’ятаєте «…разрушить до основания, а затем мы наш, мы новий мир построим …»? Складається враження, що всіх хто працював в системі санепідслужби необхідно відправити на «переплавку», якщо не гірше.

     Що не було нічого позитивного? Але давайте  згадаємо історію розвитку санепідслужби лише в Україні, невже нічого хорошого не було? було і дуже багато позитивного, хорошого і доброго, але про це також необхідно говорити окремо.

     Дуже шкода, що ми забули наших вчителів – вітчизняних основоположників профілактичної медицини. Не зменшуючи заслуг інших зарубіжних і вітчизняних вчених та практиків профілактичної медицини з  гордістю хочу частину з них озвучити: М.І.Пирогов. О.М.Марзеєв, О.Корчак - Чепуровський, Л.В.Громашевський, І.П.Скворцов, Г.В.Хлопін,Л.І. Л.І. Медвідь, П.М.Майструк, С.А.Томилін, Р.Д.Габович, М.Я.Мудров, Д.К.Заболотний Г.Х. Шахбазян, О.О.Богомолець, М.А.Баран, М.Н.Мельник, А.М. Касьяненко, Ю.І. Кундієв. Є.Г.Гончарук і багато інших.

     Про те, що забули свідчить і те, що у всіх    документах з розвитку громадського здоров’я чи на курсах підвищення кваліфікації лікарів ні разу не згадується жоден із них.

                Необхідно всім нам зрозуміти і пам’ятати старий вислів «… той хто не пам’ятає і не береже своєї історії, не матиме майбутнього…» . Навіть з найкращих міркувань, непотрібно сліпо копіювати і переносити до нас те, що працює десь, як би модно це не було. Треба пам’ятати, що як кожна людина це особистість, так і кожна держава має свою історію, традиції, ментальність – особливості характеру і культури і врешті решт націю - народ.

                Сьогодні епідемія корнавірусу в Україні показала, що основне навантаження по виконанню протиепідемічних заходів лягло на плечі «залишків» санепідслужби - ДУ «Обласні лабораторні центри МОЗ України» з їх відокремленими структурними підрозділами та недоліки в системі профілактичної медицини.

              Жодне епідеміологічне розслідування у вогнищах захворювань не проводилось медичними працівниками первинної ланки, а тим більше сімейними лікарями. Да і ніколи  не проводилось, не проводиться і не буде проводитись, тому, що у них достатньо роботи по наданню медичної допомоги, особливо в екстремальних ситуаціях.  Друга серйозна проблема - недостатня кількість фахівців епідеміологічного профілю (епідеміологів, пом. епідеміологів, дезінфекторів) в регіонах. В окремих районах взагалі відсутні лікарі-епідеміологи. І це не враховуючи  майбутнє, коли в окремих районах буде не одна об’єднана територіальна громада (ОТГ). Далі може бути лише гірше, адже на сьогодні підготовка лікарів епідеміологів та гігієністів не проводиться в жодному вищому державному  медичному закладі.

               І мабуть основне, якби не було вертикалі підпорядкованості та державного фінансування сьогоднішня система профілактичної медицини не спрацювала б так ефективно. Тому виникає дуже серйозне питання по біобезпеці  в майбутньому, при покладенні вирішення її на 3-4 установи в  державі.

             Не важливо, як в майбутньому будуть називатись установи профілактичної медицини (СЕС, центр Громадського здоров’я, центр з контролю та профілактики захворювань …), головне щоб вони ефективно працювали і практично виконували ті, красиво нами сформульовані функції та завдання і  українці були самими здоровими і щасливими у світі.

    ДУ «Вінницький ОЛЦ  МОЗ України»,  Борисенко А.В. – заступник директора,  м. Вінниця, травень 2020р.