Розділи

    • 21 квітня 2020

    Правові основи обов’язкової імунізації

    На даний час імунопрофілактика нашою державою пропагується як найуспішніший і економічно ефективний захід у сфері забезпечення громадського здоров’я.

    Головною метою імунопрофілактики на загальнодержавному рівні є забезпечення здоров’я населення через зниження рівня захворюваності, смертності та інвалідності від інфекційних хвороб, формування колективного імунітету та зниження витрат системи охорони здоров’я на лікування інфекційних хвороб, яким можна запобігти шляхом проведення імунопрофілактики.

    Поряд з цим, недосконалість та колізійність певних норм законодавчих актів що врегульовують порядок та підстави для її проведення потребує додаткового правового аналізу. Поряд з цим, вважаємо за необхідне детально  дослідити чи є імунізація населення обов’язковою чи це добровільний захід.

    Це і є предметом дослідження даної статті.

    З аналізу правової термінології слово «імунізація» та «вакцинація» мають тотожне значення.

    Так, імунізація (за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я) — це процес, завдяки якому людина набуває імунітет, або стає несприйнятливою до інфекційної хвороби, і який зазвичай здійснюється шляхом введення вакцини.

    В українському суспільстві з певною пересторогою ставляться до  глобальної системи імунізації — вакцинації.

    Однак, попри все, на сьогодні вакцинація в Україні існує, а наявна ситуація в галузі здоров’я нації не дозволяє поки що говорити про можливості альтернативних шляхів протидії небезпечним інфекційним захворюванням. Не в останню чергу саме через недостатню довіру до вакцинації.

    Для вирішення цієї ситуації роблять різні спроби — в тому числі і законодавчо врегулювати питання обов’язкової імунізації. Так, на сьогодні активно впроваджується в життя Стратегія профілактики та захисту населення від інфекційних хвороб, яким можна запобігти шляхом проведення імунопрофілактики, на період до 2022 року, що схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 листопада 2019 р. № 1402-р.

    Метою Стратегії є забезпечення зниження рівня захворюваності інфекційними хворобами, яким можна запобігти шляхом проведення імунопрофілактики, смертності та інвалідності внаслідок інфекційних хвороб з використанням високоякісних, безпечних продуктів і технологій, які за певних умов будуть доступними всім верствам населення.

    Стратегію передбачається реалізувати до 2022 року.

    Напрямами реалізації Стратегії є:

    забезпечення пріоритетності здійснення заходів з імунопрофілактики населення, удосконалення законодавства та забезпечення стабільного фінансування зазначених заходів;

    забезпечення доступу населення до ефективних, безпечних та економічно обґрунтованих заходів з імунопрофілактики;

    формування у населення, медичної спільноти та представників державної влади усвідомлення цінності та необхідності імунопрофілактики та забезпечення соціального попиту на обов’язкові профілактичні щеплення;

    оптимізація і забезпечення сталого функціонування систем проведення моніторингу та оцінки ефективності заходів з імунопрофілактики.

    В той же час, основу правового регулювання відносин в сфері імунізації населення складає низка нормативно-правових актів, які розрізняються за критерієм юридичної сили:

    1) Конституція України (ст. 24, ч. 4 ст. 49)

    2) Основи законодавства України про охорону здоров’я, Закони України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Про захист населення від інфекційних хвороб»

    3) наказ Міністерства охорони здоров’я України від 16.09.2011 року №595 із змінами та доповненнями «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні  та контроль якості й обігу імунобіологічних препаратів» та інші.

     Основоположними правового регулювання імунізації в Україні є вже названі норми ст. 27, та ч. 4 ст. 49 Конституції України,які проголошують невід’ємне право кожної людини на життя та закріплюють обов’язок держави захищати життя людини і забезпечувати санітарно-епідеміологічне благополуччя.

     В свою чергу ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я закріплюють права громадян України на безпечне для життя і здоров’я навколишнє  природне середовище, санітарно-епідеміологічне благополуччя.

    Статтею  30 Основ законодавства України про охорону здоров’я  визначено, що держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

    Приписами  статті 10 Основ законодавства України про охорону здоров’я законодавець зобов’язує громадян України:

     а) піклуватися про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

    б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди й робити щеплення.

    Відтак, піклування за здоров’ям людей це обов’язок держави.

    Однак, він кореспондується з певними обов’язками, що покладені на громадян.

    У цьому контексті слід звернути увагу на приписи ч. 3 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», яка встановлює, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об’єктах можуть проводитися обов’язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

    Частиною 1 статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» встановлено, що профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов’язковими.

    Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (стаття 12) не лише підтверджує види інфекційних хвороб, щеплення проти яких є обов’язковим, а й встановлює, що ці види інфекційних хвороб включаються до Календаря щеплень.

    Більш того, на виконання ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», ст.ст. 1, 12, 13 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»  з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України та попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, наказом МОЗ України від 16.09.2011 р. № 595 було затверджено Календар профілактичних щеплень в Україні.

    Таким чином, на законодавчому рівні передбачено можливість обов’язковості вакцинації при наявності певних обставин.

    Якщо розглядати вакцинацію як один з видів медичних послуг, то необхідно право на цей вид послуг розглядати в контексті згоди на медичне втручання, відповідно до ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я.

    Даною статтею передбачено, що згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

    Тобто, для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна поінформована згода пацієнта.

    Крім того, згідно зі ст. 284 Цивільного кодексу Украї­ни надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла 14 років, провадиться за її згодою.

    А повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

     Більш того, ч. 6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлює, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності в неї відповідних медичних протипоказань.

     Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення.

    Особам, які не досягли 15-річного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від 15 до 18 років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації та за згодою об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників цих осіб.

    Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов’язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти в них відповідне письмове підтверд­ження, а в разі відмови дати таке підтвердження — засвідчити це актом у присутності свідків.

    І наостанок, ч. 2 ст. 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» регламентує, що дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється. У разі якщо профілактичні щеплення дітям проведено з порушенням установлених строків у зв’язку з медичними протипоказаннями за благополучної епідемічної ситуації за рішенням консиліуму відповідних лікарів вони можуть бути прийняті до відповідного дитячого закладу та відвідувати його.

    Разом із тим є ще підзаконні нормативно-правові акти:

    Наказ МОЗ України від 11 серпня 2014 р. № 551 «Про удосконалення проведення профілактичних щеплень в Україні» Про удосконалення проведення профілактичних щеплень в Україні зміни до підпунктів 1.1–1.3 пункту 1 наказу МОЗ України від 16 вересня 2011 р. № 595 «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 р. за № 1159/19897, виклавши їх у такій редакції: «1) Календар профілактичних щеплень в Україні, що додається; 2) Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, що додається; 3) Перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, що додається».

    З точки зору юридичної науки цікавим для правників та медиків на предмет колізійного аналізу є наказ Міністерства охорони здоров’я України від 16 вересня 2011 р. № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров’я України від 11 серпня 2014 р. № 551), в якому передбачено перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень

     Основним критерієм при вирішенні питання щодо протипоказань до введення конкретної вакцини є перелік протипоказань, визначений в інструкції про її застосування. Враховуючи зазначене вище, відмова керівника дошкільного навчального закладу у прийнятті дитини до закладу без відповідних профілактичних щеплень суперечить чинному законодавству України.

    За наявності відповідних медичних довідок встановленого зразка із висновком лікаря, у якому зазначено, що дитина може відвідувати дошкільний навчальний заклад, керівник закладу зобов’язаний прийняти дитину до закладу.

    Право відмовитися від медичного втручання на сьогодні ніхто не відміняв, право ст. 289 Цивільного кодексу України є абсолютним і ніхто цього не заперечує, не передбачає винятків. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю, підкреслюється в Конституції України.

    Відтак, в українському законодавстві спостерігається колізія: з одного боку, згідно з Конституцією кожній дитині гарантується право на освіту, з іншого – ніхто не хоче брати на себе відповідальність у тому випадку, якщо дитина захворіє при відсутності вакцинації і служитиме джерелом зараження інших дітей.

    Наразі, згідно зі ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», батьки несуть відповідальність за стан здоров’я дитини, її фізичний розвиток.

    Відповідно до ст. ст. 12, 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» медичні працівники, які проводять профілактичні щеплення, зобов’язані надавати об’єктивну інформацію особам, яким проводять щеплення, або їх законним представникам про ефективність профілактичних щеплень і можливі після- вакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п’ятнадцятирічного віку, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об’єктивно інформованих батьків, які мають право відмовитися від щеплень за відсутності повної об’єктивної інформації про вплив щеплень на стан здоров’я і подальші наслідки.

    На сьогодні треба виокремити такі нормативні регуляторні чинники для забезпечення належної вакцинації населення:

    - закріпити право кожної людини на вибір способу та виду «імунізації»;

       -  закріпити, що будь-які обмеження прав громадян при проведенні вакцинації повинні здійснюватися з дотриманням законодавства, відповідати законним цілям громадського захисту; включають і регулюють право громадян на добровільну інформовану згоду при проведенні цих заходів.  

    Таким чином, на підставі вищевикладеного, можемо зробити висновок про те, що законодавство у сфері регулювання правових відносин потребує перегляду, оскільки назріла потреба у нових підходах на ці та інші способи вирішення проблем у їх правозастосуванні.