Розділи

    • 17 березня 2021

    Історія епідемій на Поділлі

    Двадцять перше століття. 2020 рік. Епідемія корона-вірусу COVID-19, розпочавшись в китайському місті Ухань у 2019 році, швидко охопила країни і континенти. Почали говорити вже не про епідемію, а про пандемію.

    Не оминуло це лихо і Вінниччину. З’явилася незвична і моторошна статистика: інфіковані, нові хворі, одужалі, летальні. І цифри, цифри… За кожною чиєсь здоров’я, доля і, врешті, саме життя.

    А як  було колись, у давнину?! Чи мали місце епідемії, хто і як з ними боровся?

    Праці істориків, видатних краєзнавців різних часів  (Є.Й. Сіцінський, І.О.Шипович, Й.Й.Роллє, В.Д.Отамановський), а також наших сучасників (Т.Р.Кароєва, О.Ю.Федоришен, О.А.Юрчишина, Н.М.Древа та інші), дають нам можливість зорієнтуватись у вирі подій минулого, зазирнути до сторінок лихолітньої історії епідемій на Поділлі. Надзвичайно цікаві історичні факти викладені  О.Ю.Федоришеним в оповіді «Історія епідемій у Вінниці».

    Різні  інфекції лютували на теренах нинішньої Вінниччини впродовж попередніх століть. Але не було серед них страшнішої від чуми. З історичних та архівних джерел, в т.ч. «Подільські парафіяльні відомості» відомо, що за три століття, починаючи з 1510 і до 1812 років, чума («морове повітря»), страшна «чорна смерть», «являлася» на Поділлі 19 разів. А ще холера, тиф, віспа, дифтерія та інші.

    Не було тоді епідеміологів, інфекціоністів, бактеріологів, вірусологів. Та і про освічених лікарів-лікувальників, аптекарів мало хто знав. Першим професійним лікарем – вінничанином був Яків Постоловський, який у 1785 році був відправлений на навчання до Головної Школи Краківського Університету і, після подолання труднощів лікарської науки, аж через 10 років повернувся до рідного міста. Згідно попередньо укладеного, так званого універсалу, учні, направлені на навчання за рахунок міста, в присутності своїх батьків ставали перед Магдебурзькими Книгами м. Вінниці і зобов’язувалися після завершення навчання повернутися для праці до тих міст, за кошти яких навчалися. До речі, тоді направлено було 3-х вінничан, повернувся лише один. Доля двох інших – не відома.

    Ймовірніше всього, лікарі на Поділлі, зокрема у Вінниці, були і набагато раніше, але знищення архівів ХVI – XVII ст. міст Києва та Вінниці не дають історикам та краєзнавцям зробити повне наукове підтвердження.  Наприклад, відомо, що у 1724 році у Вінниці працював один цирульник. До його послуг входили не лише перукарські, а і якісь примітивні медичні.

    Першу офіційно відому аптеку у Вінниці у 80-х роках ХVІІІ ст. відкриває знаний на Брацлавщині рабин Марко Шепсель, який в офіційних записах іменувався «вченим доктором медицини, різними академіями випробуваний».

    Документами підтверджено, що у 1809 році до Московської і Петербурзької медико-хірургічних академій на навчання вирушила група подолян з числа учнів духовних семінарій. Серед них був і син брацлавського уніатського священика Михайло Андрійович Достоєвський. Після закінчення академії він став лікарем. А в подальшому – батьком всесвітньо відомого письменника Федора Михайловича Достоєвського.

    За даними В.Д.Отамановського, незначна кількість справжніх лікарів та неосвіченість населення спонукали захворілих звертатися до знахарів, які зачасту не лише не лікували стражденних, а і сприяли рознесенню «зарази» серед значної кількості людей.

    Так у «Літописі капуцинського кляштору», літописець-капуцин описав як намагалися боротися зі смертоносною пошестю жителі Браїлова. Із Вінниці (Старого Міста) був запрошений знахар Заїка.  Він наказав дати у його розпорядження дванадцять хлопчиків, єдиних синів у родинах, і білого коня. Потім повелів викопати із могили труп померлого від зарази, прив’язав мерця до хвоста білого коня і, в супроводі 12 хлопчиків, тягав його по містечку. Зараза посилилась. Злякавшись, знахар втік до Вінниці на тому ж білому коні, прихопивши із собою багато речей з Браїлова, які роздав рідним та іншим людям. От тоді епідемія почалася і в Вінниці. То був 1770 рік. Капуцини, як могли, допомагали населенню. Костел закрили для відвідувань, їжу нужденним спускали через дубову трубу, біля якої щоденно збиралось до 200 осіб, які приходили з різних місць. Зараза не припинялась, а поширювалась.

    Свідчення Капуцинського літопису вказують, що у другій половині ХVІІІ ст. чумна пошесть лютувала у Вінниці 4 рази. Лише епідемія 1770 року забрала життя близько 260 тис. осіб, що більше половини населення тодішньої Подільської губернії.

    Як рятуватись від заразних хвороб, на той час ніхто не знав. Але спостережливість і кмітливість людей у багатовіковому протистоянні смертоносним пошестям примушувала шукати шляхи протидії і виживання. І знайшли. Це був карантин!

    Спочатку слово карантин означало ( італ. quaranta giorni – сорок днів) – час, що триває сорок днів. Вперше його застосували у ХIVст. у Венеції для відтермінування заходу у порти морських суден, що прибували з інших країн.  І лише у другій половині ХVІІІ ст. «карантин» передбачав локацію, де мають перебувати люди, що прибули із заразних місць. Існують дані, що про заходи ізоляції заразних хворих йшлося це у Старому Завіті: «Во все дни, доколе на нем язва, он должен быть нечист, нечист он; он должен жить отдельно, вне стана жилище его» ( Книга Левіт, р. 13).

    На Поділлі лише наприкінці ХVІІІ ст. карантин було поставлено в обов’язок муніципальному врядуванню, а згодом почали діяти правила, затвердженні відповідним документом – карантинним статутом. З історичних джерел відомо, що взимку 1797 року, у зв’язку з наближенням до міста заразної пошесті, вінницький городничий запропонував магістрату ввести карантин, облаштувати вартових і застави вдень і вночі на проходах і проїздах до Вінниці. Це не зовсім сподобалось купцям і торговцям, які втратили будь-яку можливість провозити до міста свої товари.  Але вимоги були принципово суворими. Про серйозність ставлення до карантинного статуту свідчать і архівні матеріали: Подільський цивільний губернатор запропонував гласним Вінницького магістрату розглянути справу вінницького міщанина і визначити міру покарання за перехід ним через кордон поза встановленим пропускним місцем без витримки в карантині.   Карантинні заходи мали свій результат: наприкінці наступного року загроза епідемії чуми минула.                                                                                                                           

    Не менш страхітливими були епідемії холери.  Пандемія 1826 -1830 років – холера прийшла до Європи з Індії.  Дісталася вона і Вінниці. За Літописом Капуцинського монастиря 1830 рік був страшний неврожаєм і холерою, коли люди чорніли, починали блювати, падали і вмирали. У місті була виставлена варта, яка перешкоджала переходити і переїздити по місту. Згадує літопис холеру у Вінниці і у 1848 році. А потім про холеру у нашому місті згадують у 1892році. Саме цей рік знаменний тим, що у Вінниці створюють повітову санітарно-виконавчу комісію, яку очолює голова повітового дворянства Павло Поворозніков. До складу цієї комісії входив і лікар Микола Оводов, який згодом став міським головою і значну увагу приділяв санітарному стану міста. Саме з ініціативи Миколи Оводова ринкову зону, яка була в критично антисанітарному стані, перенесено на площу Каліча (нині це площа Гагаріна). Створювались летючі загони екстреної медичної допомоги, ініціювались перевірки чистоти колодязів та їх захисту від зовнішнього впливу. За боротьбу з епідемією холери Микола Оводов отримав орден св.Анни ІІІ ступеня.

    З початку Першої світової війни, Вінниця, яка на той час вже мала залізничне сполучення, була прифронтовим містом і стикнулася з перепрофілюванням лікарень під шпиталі, браком лікарняних ліжок, зростаючою загрозою епідемій, особливо висипного тифу. Микола Оводов, як лікар, розуміючий всю серйозність ситуації,  ініціював створення плану протиепідемічних заходів. З ім’ям Миколи Оводова, який впродовж майже 18 років обирався міським головою, пов’язаний значний розквіт Вінниці кінця ХІХ-го, початку ХХ століття. Як би ми зараз сказали, меру міста Миколі Оводову, разом з архітектором Григорієм Артиновим, завдячує Вінниця появою таких значимих об’єктів як  водонапірна вежа та міський водогін, перший трамвай і бруківка на вулицях, телефонна станція  і перша станція швидкої медичної допомоги, електростанція і перші електричні ліхтарі та багато інших об’єктів, які і до сьогодні є окрасою архітектурного ансамблю центру Вінниці.

    В епідеміологічному плані початок ХХ сторіччя характеризувався для Вінниці поширенням такої заразної хвороби як тиф. Історики зазначають, що у 1909 році зареєстрований спалах тифу у Вінницькій тюрмі. Померла третина в’язнів і навіть начальник тюрми. В цій тюрмі на той час відбував покарання за свої соціально-політичні погляди ЛОР-лікар, згодом відомий політичний діяч, перший очільник дипломатичної місії Української Народної Республіки у Великій Британії Микола Стаховський.

    Епідемія тифу ширилась Подільським краєм і в роки Першої світової війни та в період військових дій 1917-1921 років, аж до 1923 року. В цей час у світі вирувала пандемія грипу «Іспанка», яка забрала 50 млн. населення Земної кулі. У Вінниці в цей час загрозливішим був тиф. При цьому найбільш уразливим місцем вважалася територія від залізничного вокзалу до нинішнього Центрального ринку, знову ж таки тюрма та саперні казарми по нинішній вулиці Стрілецькій, де у роки Першої світової війни перебував військовий шпиталь. Страшним в епідемічному плані часом для міста був 1919 рік, коли тиф косив вояків дієвої армії Української Народної республіки та Української Галицької Армії. Хворіло їх понад вісім тисяч, 90 % з яких померло. Історики пишуть про військові кладовища в районі нинішнього 45-го заводу, території лікарні ім. акад. О.Ющенка та центрального парку.   Восени 1920 року епідемія висипного та зворотного тифу не спадає.

    Намаганням або спробою втихомирити епідемію тифу  було відкриття у 1921 році хіміко-фармацевтичного інституту, який згодом трансформувався у медичний інститут. Зараз це Вінницький Національний медичний університет ім. М.І.Пирогова. У 1923 році тиф на теренах Поділля був подоланий.

    Говорячи про багатовікову боротьбу з епідеміями на Поділлі, варто згадати людину, яку називали рятівником світу від найзагрозливішої хвороби – чуми, нашого славетного земляка, вченого з світовим ім’ям, засновника інституту мікробіології та епідеміології, автора протичумної вакцини, академіка Данила Кириловича Заболотного. Після боротьби з чумою в Індії, Аравії, Монголії, Китаї та інших регіонах, професор Д.К.Заболотний у 1914 році прибув у Вінницю, щоб обладнати бактеріологічну лабораторію в Подільській губернії. За його наполегливої участі в Україні з’явилися п’ять медичних інститутів. Один з них – у Вінниці. Нині село Чоботарка на Поділлі - це Заболотне, Крижопільського району, де і похований вчений та його дружина.  

    Варто акцентувати увагу і на праці Миколи Івановича Пирогова, який у 26-ти річному віці, будучи професором Дерптського університету, боровся з холерою, яка лютувала у 1848 році. Згодом опублікував наукову працю «Патологічна анатомія азіатської холери», де відобразив посмертні зміни у м’язах померлих від холери. 

    Знають про епідемії і наші сучасники. Мені дуже добре запам’яталось, як про епідемію холери в Одесі, що спалахнула  у 1970 році, розповідала нині виконувачка обов’язків генерального директора Державної Установи «Вінницький обласний лабораторний центр МОЗ України», а тоді ще зовсім молода лікарка-епідеміолог Валентина Григорівна Зайцева. Які тоді були протиепідемічні заходи, як доводилось працювати з прибулими з головного осередку холери – Одеси, які ризики супроводжували лікарів-епідеміологів. А ще про важливість санітарно-епідеміологічної служби, завдяки самовідданості і мужності фахівців якої, розповсюдження холери було зупинено.

    Нині весь світ бореться з пандемією корона-вірусу. Страшна і підступна пошесть. І розуміння важливості протиепідемічних заходів, дотримання карантинних вимог усіма громадянами, щеплення, сприятимуть найшвидшому завершенню епідемії, збереженню життя і здоров’я кожного із нас.

    Віталіна Пристопюк,

    лікар вищої кваліфікаційної категорії з загальної гігієни.